Лікар від Бога

Лише такі відгуки можна почути від пацієнтів про хірурга Чорнобильської лікарні Федора Новіцюка

Про Федора Капітоновича Новіцюка, лікаря-хірурга Київського центру радіаційного захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, ходять легенди. Пацієнти кажуть, що потрапити до рук цього лікаря від Бога — рівноцінно безумовному шансу на успіх і одужання. І це при тому, що в цьому лікувальному закладі весь медперсонал — професіонали високого класу. Але Федір Капітонович вирізняється серед своїх колег не лише віком — 76 років, а й трудовим стажем за спеціальністю — 58 років зі скальпелем у руках. А ще — любов’ю до людей, до рідного Києва і повагою до здоров’я — свого й чужого.

Лікар довго не погоджувався на інтерв’ю, мотивуючи це тим, що є багато молодих талановитих колег, про яких варто розповідати, а не про чоловіка такого поважного віку. Довелося застосувати деякі хитрощі, щоб зрештою поспілкуватись з людиною, про яку розповідали пацієнти доктора Новіцюка.

Федір Капітонович з дитинства мріяв стати лікарем або військовим, а краще одночасно — і тим і другим. Після школи закінчив військово-медичне училище на Печерську і поїхав служити на Тихоокеанський флот. Опинився аж на Камчатці, на забутому Богом і людьми півострові Красильникова.

— З України на Тихоокеанський флот відправили служити 34 новоспечених фельдшерів. Півроку ми пробули разом у Владивостоці в навчальному центрі, а далі доля розкидала нас по кораблях, морських і авіаційних базах, прикордонних заставах,— згадує молодість хірург Новіцюк.— Мене закинуло в морську авіацію. Це був 1961 рік.

Служба фельдшером на флоті стала для Федора Капітоновича незрівняною школою професійної майстерності. Йому доводилося лікувати практично всі хвороби, навіть самотужки оперувати. Маститий хірург і зараз з хвилюванням згадує, як йому, молодому, недосвідченому фельдшеру, вистачило духу взятися за гінекологічну операцію й, до того ж, провести її успішно!

— Мабуть, тому що не уявляв чітко, що могло б трапитися в результаті невдачі. А ще тому, що не бачив іншого виходу: жінку привезли з підозрою на апендицит, а у неї виявилося зовсім інше захворювання, яке не давало часу на роздуми, перевезення до лікарні тощо... Слава Богу, тоді все закінчилося чудово! — згадує лікар.

Через рік служби фельдшер Федір Новіцюк разом зі своїм командиром і земляком, капітаном медичної служби, поїхав на материк, до Хабаровська — вступати до військово-медичної академії. Конкурс при вступі був величезний — 93 претенденти на одне місце, при цьому набирали лише 17 майбутніх студентів і виключно майстрів спорту. На жаль, примхлива фортуна того разу від Новіцюка відвернулася. А через рік фельдшер отримав виклик на навчання до Київського медуніверситету.

— Я з першої хвилини закохався в Київ,— каже Федір Капітонович.— І досі вважаю його найкращим місцем на Землі (таким, як і моя рідна Хмельниччина, тільки величнішим). Після інституту мене залишили на кафедрі госпітальної хірургії в Жовтневій (тепер — Олександрівській) лікарні, потім працював зав. хірургічним і зав. проктологічним відділеннями в лікарні на Солом’янці. Після аварії на ЧАЕС Федір Новіцюк разом із бригадою фахівців оперував у наметовому польовому шпиталі, розташованому в селі Катюжанка. Там проходили лікування й реабілітацію ліквідатори аварії. І ось уже 22 роки лікар рятує тих, хто затулив собою світ від «мирного» атому.

— На превеликий жаль, багатьох із них уже немає в живих,— з болем каже хірург.— А є й такі, хто тримається з гідністю, не піддається ні хворобам, ні невблаганному часу. Є у мене один пацієнт, який після ампутації частини кінцівок не просто ходить, а й водить автомобіль, і займається громадською роботою. Все залежить від генів і від способу життя.

За словами хірурга, найчастіші проблеми, з якими стикаються ліквідатори аварії на ЧАЕС і працівники атомної галузі, які й приводять їх до хірургічного відділення — це захворювання судин (на першому місці), кишечника, шлунку, жовчного міхура, онкологія. Багато хворих і у відділеннях променевої терапії, в неврології та кардіології. Є серед них і дуже важкі хворі. Але, дякувати Богові, ця категорія населення більш-менш забезпечена медикаментами.

— Я не люблю призначати хворим зайві препарати,— розповідає хірург,— намагаюся обходитися лише мінімумом, але перевіреним, індивідуальним для кожного хворого. Запорука успіху, на мою думку,— це позитивне мислення й бажання бути здоровим, приносити радість або користь оточуючим. Бог дав нам життя і здоров’я і ми повинні його берегти. Особисто я все життя займаюся спортом, фізкультурою і досі бігаю, щодня підтягуюся на перекладині, брусах... Я виробив для себе основні правила життя: не курити, не зловживати спиртним, рухатися, берегти сім’ю, дітей, жити в мирі з колегами й сусідами, постійно навчатися новому. А головне — робити добро і нікому не робити зла. Рух — це життя.

Федір Капітонович не зупиняється ні на хвилину. У вільний від роботи час він із величезним задоволенням працює на дачі за Броварами: висаджує квіти й овочі, обрізає дерева, «наводить красу». Серед свят найулюбленішими вважає Великдень, Різдво, Новий рік і День Перемоги.

— Мій батько служив у гусарському полку ще царської армії, потім — у Червоній армії, воював, потрапив у полон, в концтабір «Дахау». Брат Павло перед війною служив командиром відділення в артилерійському полку, який дислокувався в естонському місті Раквере. Загинув під Ленінградом. Звістку про братову загибель нам приніс його однополчанин 9 травня 1944 року. А рівно через рік із динаміків-тарілок на сільській площі пролунало повідомлення Радінформбюро про закінчення війни...

— Ви знаєте, я зараз повертаюся думками назад і не можу повірити, що все так змінилося! Тоді в селах люди навіть хати не замикали. Все робили гуртом, допомагали один одному, ділилися останнім. Пригадую голод 1947 року. І навіть тоді, рятуючи чужих дітей, люди віддавали останній шматок хліба. А зараз, на жаль, усе стало по-іншому. Ось ми кажемо: «Хочемо в Європу! Йдемо в Європу!». А треба зробити так, щоб Європа йшла до нас! І починати слід із себе. Спочатку хоча б навчитися прибирати навкруги, робити щось для тих, хто поруч!

Федір Капітонович Новіцюк, Заслужений лікар України, мріє про собаку-лабрадора, якого від заведе, коли вже не буде в змозі працювати. А поки що він не просто працює й користується повагою в колективі, а й ділиться своїм досвідом із синами й невістками, які продовжують лікарську династію.

— Федір Капітонович — людина з великої літери,— каже про свого колегу зав. хірургічним відділенням Київського центру радіаційного захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Олександр Товстохатько.— Це — мій вчитель і наставник. Ми з ним з 1987 року працюємо разом. Найбільше, що вирізняє його серед інших,— вміння любити людей, безвідмовність і відповідальність. А ще — вимогливість до себе й до інших. На власному прикладі й на позитиві.

Тепло відгукуються про лікаря і його пацієнти. Серед них ліквідатор, професор Анатолій Шостак, який добре знає Новіцюка вже понад 15 років.

— Федору Капітоновичу притаманні такі риси, як професіоналізм, а ще постійна і наполеглива праця над собою — він весь час удосконалюється, підвищує свою фахову майстерність, читає безліч спеціальної літератури, слідкує за досягненнями колег не лише в Україні, але й за кордоном. Правди нікуди не подінеш — про медичне середовище ходить безліч чуток і легенд щодо корумпованості й поборів. І такі випадки, на жаль, мають місце. Але Федір Капітонович має стійкий імунітет проти цієї пошесті, а його клієнти чітко знають, якщо хочеш образити лікаря — запропонуй йому якусь «винагороду». І це свята правда! Він вірить в Бога, молиться за хворого перед кожною операцією і щиро радіє, коли у пацієнта наступає «позитивна динаміка»,— зазначив Анатолій Вікторович

http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/4823/art/1463684600.html

Немає коментарів:

Дописати коментар