Люди з червоної книги

Як живуть чорнобильці через 30 років від часу «Ч», дізнавалась кореспондентка «Львівської газети», трохи молодша за аварію

Червона – то живі, а чорна – то померлі

Двері львівської обласної організації «Союз Чорнобиль України» завжди зачинені. До металевої броні скотчем приклеєно папірець: «У зв’язку зі спробами крадіжок двері закрито».

«Я працював у цій кімнаті, – розповідає Всеволод Смеречинський, голова львівського осередку союзу. – Чую, якійсь шум легенький. Виходжу – чоловік стоїть біля того столика, риється в моїх паперах. Я кажу: «Що ти тут робиш?» – «Я макулатуру збираю». Довелось його із застосуванням сили викинути. Після цього замикаємо».

Паперів справді багато кілограмів. Їх розкладено стопками не лише на всіх столах, але й  на підвіконнях, стільцях і, врешті, вони сповзають з фігурного верху віденського сейфу «Вертхайм і Ко». Австрійським сейфом господаровитий Всеволод Богданович розжився, коли закривали колишню парторганізацію, а поверх в австрійському будиночку Чорнобильському союзу дістався від розформованого управління так і не побудованого за совєтів підземного трамвая.

Старий віденський сейф у приміщенні Чорнобильського союзу. Фото Д. Кучинскайте

Чорнобильський союз створено у рік розпаду Радянського Союзу. За цей час Всеволода Смеречинського запрошували експертом та консультантом у близько 500 судових справах, що стосувалися чорнобильців. Ось власне ці папери і відклалися на всіх поверхнях численними шарами.

– За цей час якось змінювалося ставлення суспільства до чорнобильців? – запитую співрозмовника.

– У негативний бік. За це можемо завдячувати владі, яка говорила, що це тунеядці-паразити, які прагнуть жити за рахунок держави.

– До львівського союзу чорнобильців багато людей належить?

– У нас членство добровільне. І воно кожен тиждень, кожен день змінюється: хтось помер, хтось вступив.

Всеволод Богданович веде мене в сусідню кімнату, де показує дві рукописні книги: червону та чорну. Червона – то живі, а чорна – то померлі.

                 
Всеволод Смеречинський зі списками живих та померлих чорнобильців Львівщини. Фото Д. Кучинскайте.

Голова сам викреслює прізвища померлих  з червоної книги, і переносить їх до чорної. Листаючи ці списки, він стає сумним. Чорна книга більша.

В. Смеречинський і сам у тих списках: 1986-го він у зоні відчуження займався дезактивацією будинків і доріг.

«Та робота, яку ми робили, була даремною. Бо через поліські лісові ґрунти пилюка вся підіймалася, вітерець подув – і всю ту радіацію з землі знову на хати наносило. Але те, що робили, ми робили добре. Мені не соромно за мою роботу», – згадує він.


Позивний UY5XE

Радіоаматор Георгій Чліянц дізнався про Чорнобиль за своїми каналами.

«У мене 29 квітня день народження. Сиджу вдома, на радіостанції (Георгій Чліянц – радіоаматор, який вдома має власну радіостанцію, – «Львівська газета»). Підходить швед. «Що там у вас сталося?» – «Про що ти?» – «У нас різко підвищилася радіація». Тобто вітер пішов туди. Я кажу: «Не знаю», – пригадує він.

«Ти литовка, я вірменин, спілкуємось українською», – казав мій співрозмовник ще під час розмови телефоном, але під час зустрічі переходить на російську. Георгій Артемович спочатку порається з джезвою в себе на кухні, а потім бере мій блокнот і починає малювати там схему ЧАЕС. Після вибуху радіоактивна начинка реактора виплеснулася з шахти на дах третього та четвертого блоків. Біля епіцентру вибуху уламки графіту та бетону вирішили прибирати німецькими роботами та радянськими місяцеходами, до яких московські розробники прилаштували лопати, як до грейдерів. Фахівці з управління місяцеходами швидко опромінилися та поїхали. Тоді згадали про радіоаматорів.

Георгій Чліянц за кавою. Фото Д. Кучинскайте

–  Мені зателефонував з Києва наш начальник радіоклубу: «Слухай, треба допомогти на ро́ботах працювати». Ми думали, туди будуть приходити ро́боти, ми їх перевірятимемо, вмикатимемо. А потрапили туди… Мати рідна, на ці тисячі рентген! Ну нічого. І рівно місяць працювали.

– Ви відмовитися вже не могли?

– Розумієш, тоді … Зараз, щоправда, у молоді з’явилося почуття патріотизму у зв’язку з цією війною. А п’ять років тому я думав, що не дай Бог щось трапиться, то молодь і за гроші не поїде. Я тоді прийшов до батьків і кажу, що їду в Чорнобиль. Батько мені: «А навіщо тобі це? Ти ж не фахівець». Я працював багато років на заводі радіоелектронної медичної апаратури – ну нічого спільного. Відповідаю: «Тату, ось ти в 1943-му пішов на фронт, собі рік приписав: навіщо?». І йому нічого було мені заперечити.

– Тобто Ви розуміли, на яку небезпеку наражалися?

– Підсвідомо розуміли. Але було й таке, що треба рятувати країну. Як зараз ідуть хлопчики на фронт, туди, на Схід воювати, і гинуть. Ось як їх зрозуміти? Так і тоді було. Тобі ще кави зварити?

– Дякую.

– Я кажу: у вірменській сім’ї хліба може не бути, але кава є завжди.

Георгій Чліянц ставить на стіл свіжу каву, а восени 1986-го встановлював камери на роботів.

Георгій Чліянц з роботом. Фото з особистого архіву

«Оптика «згоряла» за 10 днів. Ми залучали біороботів, людей. Там така дірка була на даху, куди ми впускали біоробота. Одягали його, як в рентген-кабінеті, в плащ, два плащі. Єдине, ми попросили – мужикам все-таки ще потім дітей треба мати – зі свинцю зробити трикутники, – продовжує він. – Щоб замінити одну камеру, потрібно було 10 людей. Перший прибігає, один гвинт відкрутить, і втікає. Другий гвинт, третій, четвертий, п’ятий. Один принесе камеру, один назад несе камеру. Один не виконає роботу, розгубиться, руки тремтять, не в ту сторону поверне – самі біжимо, хоча нам забороняли».

Зараз командир роботів ходить по вулиці з палицею, а по дому човгає капцями. Чорнобиль найбільше вдарив йому по ногах. Але на своє горище, де в нього радіостанція, Георгій Артемович підіймається бадьоро, ніби в молодості на дах четвертого енергоблоку.

«Тут у мене майстерня. Я ось тут свердлю, паяю. Прилади деякі є, ну, найосновніші», – показує він своє майно.

Я розглядаю дипломи, якими горище обклеєно, ніби шпалерами. Господар каже, що найпрестижніші у світі нагороди радіоаматорів – дошки, які висять в нього над столом. Зараз він чекає на дошку «50 антарктичних баз». Щоб зв’язатися з кожною з них, пішло 20 років.

Радіостанція Георгія Чліянца. Фото Д. Кучинскайте

Георгій Артемович вмикає свою апаратуру, спочатку в ефірі чутно лише шум, а потім сигнал азбукою Морзе.

– Це не мені. Австрієць зробив виклик, йому англієць відповів.

– А ви що сказали?

– А я йому свій позивний, що тут я, UY5XE.

Позивний у радіоаматорів, як ім’я, не змінюється. Президента Асоціації радіоаматорів «Союз – Чорнобиль» у-ігреком-п’ять-ікс-е звуть вже 50 років.

– 26-го Ви будете передавати в ефір щось особливе?

– Так. Будемо працювати спецпозивним з Чорнобиля. Я звідси допомагатиму трошки.


Невідкладна юридична допомога

Ніна Хома, юристка Української Гельсінської спілки з прав людини, готова говорити про роботу цілісіньку обідню перерву. Серед відвідувачів кав’ярні в проїзді Кривої Липи ми, здається, єдині, хто додумався розмовляти про пенсії та пільги.

Пенсійні справи пані Ніна зараховує до складної категорії, а справи чорнобильців, які зазвичай судяться або з Пенсійним фондом, або з органами соціального захисту, – до найскладнішої. Не кожен юрист береться за чорнобильців, а Гельсінська спілка надає юридичну допомогу безкоштовно, тому що бачить в цих справах порушення прав людини.

– Такі справи виникають, бо чорнобильське законодавство погане?

– Законодавство, яке зараз розроблено в Україні, не ідеальне, але те, що напрацьовано і прописано, є добрим. Але з чорнобильських питань погана практика застосування. В Україні з пенсійним забезпеченням дуже багато колізій, багато суперечностей, неточностей. З урахуванням того, що триває війна, виникають ще супутні економічні негаразди. Пенсійний фонд займається тотальною економією бюджетних коштів. Крім того, трапляється ще багато випадків непрофесійності під час виконання службових повноважень працівниками цих органів. І завдяки непрозорій, непростій процедурі нарахування пенсій та інших виплат, багато людей обділено грошима, вони отримують мізерні виплати. До того ж у цьому є пряма зацікавленість, тому що за економію бюджетних коштів заступники начальників і начальники отримують величезні премії.

– А як саме Пенсійному фонду вдається обійти пенсійне законодавство?

– Ось, наприклад, пані Тетяна Солтан, справу якої я веду: Пенсійний фонд штучно вимагав у вдів чорнобильців так звану «форму 122». Зарплата чоловіка пані Тетяни, яку він на той час (ліквідації чорнобильської аварії, – «Газета») отримував, складалася з двох частин. За законодавством (до речі, й теперішнім, атовці наші так працюють) зберігався середній заробіток за місцем праці, плюс ще військова частина, в якій він працював як ліквідатор, виплачувала йому утримання. І от Пенсійний фонд хотів цю довідку, щоб зарплату було зведено в одній табличці. Це фізично і юридично неможливо. Це абсолютно дві різні відомчі установи, які не мали нічого спільного, крім працівника, який був там і там. Кожна з них відповідає тільки за ті цифри, які нараховувала вона. Ця довідка, форма 122, передбачена для тих працівників, яких підприємство відряджало на ліквідацію. А чоловіка пані Тетяни мобілізували, він був призваний на спеціальні збори.

– Але ж пані Тетяна – не єдина, хто через таку практику позбувся частини належної їй пенсії?

– Гельсінський фонд визнав цю справу стратегічною. Ми вирішили на прикладі цієї справи домогтися того, щоб цієї довідки не вимагали ні в кого. І нам вдалося в суді довести, що справді ця довідка є необов’язковою.

– Тобто цю справу вже завершено?

– Вона завершена в судах. Розумієте, таке враження, що у нас все пенсійне забезпечення, зокрема й чорнобильців, спрямоване не для людини, а проти неї. Всі державні органи працюють у тому напрямку, щоб не платити взагалі, або платити мінімум.

Юристка так захопилася, що зовсім забула про каву, яка вже охолола.

– Ви сказали, що це стратегічна справа для вашої спілки, але в Україні не прецедентне право, то як справа пані Солтан може вплинути на інші?

– Дуже гарне питання. Як прецедент у нас все-таки de facto дещо застосовується. Наприклад, усі рішення Європейського суду можуть використовувати як прецедентне право, тому що ухвалено спеціальний закон про гарантію виконання його рішень. Є у нас ще те, що тлумачить Конституційний Суд. Знову-таки, суди на це посилаються: мовляв, «згідно з роз’ясненнями Конституційного Суду…». Є ще у нас постанови пленумів Верховного суду. Судді наші часто на рівні спілкування зі сторонами питають: а яка вам відома судова практика з цих питань? І дуже часто трапляється, що аналогічні справи, цитовані з попередніх рішень, стають мотивувальною частиною: «Виходячи з цих норм, суд доходить висновку, що…».

– А мотивувати сам Пенсійний фонд цим не можна?

– Ні.

– Навіть якщо суд, швидше за все, ухвалить рішення відповідно до прецеденту, вони хочуть все одно витрачати державні кошти на суди проти пенсіонерів?

– Але так званими прецедентами можуть керуватися люди. Ми розробляємо зразки, ми все це викладаємо в інтернеті, покроково розписуємо. Людина вже може сама підготувати свою справу за цим зразком і прийти тільки по консультацію. Власне, завданням спілки є не вирішити всі справи, з якими звертаються, а навчити людей, як захищати свої права і розуміти їх.

Кухонне інтерв’ю

З дощу я ввалююся в кімнату Тетяни Солтан, справу якої Гельсінська спілка визнала  стратегічною. Передпокою нема. Ліворуч від дверей – ліжко, прямо – плита, праворуч –  невеличкий стіл з ноутбуком. Тетяна каже мені не знімати чоботи, бо підлога холодна, та сідати на ліжко, а сама влаштовується біля комп’ютера. Там відкритий «Фейсбук». У чаті вдова лає уряд, а зараз – рудого кота Мурчика, який по ґратах видирається під стелю.

–  Що Ви робили 1986 року?

–  Свого чоловіка ще тоді не знала. Ми познайомилися після Чорнобиля, 1992 року. Він працював, я працювала. Чоловік раніше не хворів зовсім, навіть амбулаторної картки не мав.

–  Мабуть, коли він з дівчиною знайомився, то відразу не казав про Чорнобиль?

–  Звичайно, ніхто про це тоді не знав. Знала, що він був ліквідатором. Тема в нас така не заходила. Ми більше сім’єю займалися. Планували дітей, і нічого з цього не вийшло… І от зараз я сама, і вже 15 років його немає. 15 років після Чорнобиля він пожив. Так раптово, не хворів-не хворів, і раптом почалися болі. А коли потрапив у лікарню, там одразу поставили четвертий ступінь раку легенів, і на тому все закінчилося. Сказали: швиденько робіть йому групу інвалідності, тому що вам залишаться пільги, він довго не протягне. Я фактично залишилася вдовою у тридцять років. У нас з чоловіком була різниця в віці. Мав 48 років, як помер. Він навіть не підлягав лікуванню, відразу сказали: «Забирайте його  додому». Помирав дуже важко, на моїх руках. Уявіть собі, тридцять років мені було. Він тут лежав півроку, треба було його мити, голити, перевдягати. Потрібні були підгузки, та тоді їх навіть ще не було, то використала всі простирадла з хати. Допомагати ніхто не допомагав, ні соцзахист, буквально ніхто. Шкода, що людина навіть не зрозуміла, чого вона з життя пішла. Я до останнього не говорила йому, що його життя закінчується.

Вдова Тетяна Солтан показує фото з весілля. Фото Д. Кучинскайте.

Мені після цієї сповіді незручно ставити заготовлені запитання. Після паузи Тетяна сама пропонує теми:

–  Що вам, про пільги та пенсії розказати? Як про мене держава піклується? От зараз 30-річчя вшанування чорнобильців, ліквідаторів, їхніх сімей. Ніхто нічого не виплатив мені. Жодної допомоги, – вона виймає косметичку, набиту ліками, на повний курс яких не вистачає грошей. – Були б ще діти, може, щось помагали б. Немає, бо чоловік віддав своє здоров’я, своє життя, а я втратила сім’ю. От зараз до 30-річчя міська рада виділяли кошти. Я була на зборах, казала: давайте всім до дня тих роковин нехай по 50 гривень, нехай по 100. Чорнобильці ж діляться на підгрупи. Давайте всім по трошки, не ображайте жодну категорію. І, наче мені на зло, вони вдів не включили. Я у безвиході опинилася. Вірите, я ще навіть пам’ятника не зробила чоловікові за ці роки, бо не маю, за що. От лежить, як безіменний солдат.

– Поїдете 26-го до нього на могилу?

– Так, я щороку їжджу перед святами пасхальними, прибираю. Буває, що не маю сили, то плачу, наймаю робітників. Знов же, з цієї пенсії 1500 гривень.

– Ви судилися з Пенсійним фондом. А як його працівники до вас не як службовці, а як люди ставляться?

– Там вже людського нема. І ми вже всі на емоціях приходимо, і вони також. Ставлення зверхнє, цинічне, брехливе. Обманюють, хамлять. Скільки разів бачила, що там «швидка» приїжджала. Не до мене, а до звичайних пенсіонерів. А чому? Тому, що знають свою безкарність, це з погодження держави. Ці їхні обіцянки про перерахунок нічого не варті. Вони нічого не виконують.

Незважаючи на виграну у суді справу, від Пенсійного фонду пані Солтан так і не отримала перерахованої пенсії.

«Нас (чорнобильців) ніколи не жаліли, не балували. А на тлі того, що зараз війна на Сході, кажуть: «Що ви хочете?». Як мені сказала одна чиновниця: «А я ще й не народилася, коли був Чорнобиль». А я ще не народилася, коли була Вітчизняна війна з фашистською Німеччиною. То що ж мені, ветеранами нехтувати?» – обурюється вона.

Удова боротиметься за свої права до кінця, аж до Європейського суду.

Прощаючись, вона хвалить поляків та Далю Грибаускайте. Дощ припинився. Я стрибаю через величезні калюжі звичайного занедбаного двору в старому місті. Якимось дивом не розбиті польські дзеркала на брамі в підворітті, як і за часів минулої розкоші, віддзеркалюють небо.


Вітаю з піврозпадом цезію!

З командиром роти дезактивації об’єктів інженерно-технічного батальйону ми зустрічаємося біля Оперного театру. Навкруги розклеєні афіші «Лісапетного батальйону», але Ярослав Муха каже, що збирається на виступ гітариста Френсіса Гойю. А поки що ми йдемо в «Пінгвін», де він бував ще за радянських часів. Утім відтоді там мало що змінилося.

Ярослав Муха крокує Львовом. Фото Д. Кучинскайте

– Ми з Вами зустрічаємось напередодні 26 квітня. До цієї дати не тільки в тридцяті роковини аварії, як зараз, але й кожного року журналісти пишуть статті, школярі малюють стінгазети, чиновники покладають квіти та роблять гучні заяви. А самі чорнобильці іноді принципово ігнорують цю дату, як, наприклад, 2013-го…

– Ми не ігнорували дату. Ми просто не хотіли брати участь разом з владою. Щоб влада не відчитувалася, що в нас все добре, а потім знову виникають ті самі проблеми.

– У цьогорічних заходах братимете участь?

– Ми обов’язково будемо. Просто влада буде відзначати в одній годині, а ми в іншій. Що в нас святкують: битву під Базаром, битву під Крутами, битву під Берестечком – всі відзначають свої поразки. І чорнобильську аварію також… Ми маємо купу перемог, але ми їх не святкуємо, ми завжди святкуємо трагічні дати. І в нашої нації виробляється почуття меншовартості. З іншого боку, День ліквідатора (14 грудня. – «Газета») – це день перемоги, бо таки зробили той саркофаг. Це ж було купа робіт, ми ж перемогли.

– А коли закінчили будувати, це теж певна дата, яку можна святкувати?

– Там ніколи не закінчать будувати. Період піврозпаду деяких елементів сягає сотень тисяч років, отож коли ти закінчиш будувати? Ось цезій радіоактивний, у нього тридцять років період піврозпаду…

– Тобто краще було б відзначати не тридцятиріччя аварії, а піврозпад цезію!

– …якраз десь той цезій наполовину буде меншим.

Вміст кави в горнятках теж потрохи зменшується. Ярослав згадує:

– У нас абсолютно все неправдиво. Я бачив, як нашим солдатам записували: якщо була дозволена доза така-то, ніхто тобі більше тої дози і не написав. А скільки ти набрав, то вже твої проблеми.

– А зараз про Чорнобиль багато всякої неправди розповідають?

– Дуже багато. Річ у тому, що багато з тих нісенітниць поширюють самі чорнобильці. Ось дезактивація – таке розумне слово. Дезактивація – це просто прибирання того радіоактивного сміття насправді. І воно таке саме прибирання, як у кімнаті. Я вам чесно розповідаю, що ми це робили лопатою. А люди хочуть почути щось героїчне, чого й близько не було.

– А багато серед чорнобильців самозванців? Як з ветеранами ІІ Світової війни, яка вже так давно закінчилася, що більшість учасників померла, але в Москві на параді з’являються якісь фейкові дідусі, нагород у яких все більше й більше.

– Чорнобильці – то інше. Людина, яка на одну годину заїхала в зону до 1 липня 1986 року, вона чорнобилець. От водій привіз в якесь село термоси з їжею і поїхав. Усе, він чорнобилець! Потім він іде до лікаря, пишуть йому, що в нього захворювання, пов’язане з Чорнобилем. То він вже першої категорії чорнобилець. Тоді він займається громадською діяльністю, йому дають орден. Потім беруть у нього інтерв’ю. Що він вам розкаже? Він чув якісь легенди, щось вичитав, і починає це все тулити до купи. 30% коштів забирають оці чорнобильці-одноденки. Якби поміняти закон, тих 30% відсіяти, то у всіх решти пенсія зросла б у два-три рази.

– А у Вас особисто виникали проблеми з Пенсійним фондом?

– Я іду на пенсію, мені пишуть довідку: «11 виходів – дах третього енергоблоку, 12 –  робота на ЧАЕС». І Пенсійний фонд заявляє: «А ЧАЕС – то нема в зоні». Я кажу: «Тож я на самій атомній станції працював!». Вони: «А того в нас нема. Ось якби ви працювали в якомусь селі, то так. А ви підтвердіть, дайте мені якусь довідку, що ЧАЕС розташована у зоні відчуження». Ось такі речі, інколи доходило до абсурду.

На дах третього енергоблоку пана Ярослава мобілізували, несподівано викликавши на військові збори. Таких у Чорнобилі, на відміну від регулярних військовослужбовців, називали «партизанами». Яка це небезпека, він зрозумів, коли після кожної зміни почали видавати новий комплект одягу й чоботи. Вочевидь, радянська влада просто так витрачати такі кошти на людей не стала б.


«Партизани» в Чорнобилі. Ярослав Муха – посередині. Його друзів зліва та справа вже немає серед живих. Фото з власного архіву.

– А коли Ви повернулись додому, що дружині розповіли?

– Я їй нічого не сказав, тому що дитині було три місяці. Мені взагалі пропонували грамоту від президії Верховної Ради – відмовився. Там був намальований саркофаг. Я думав, як я з таким прийду, в дружини пропаде молоко. Та ну його в баню, воно мені потрібно?

– А коли Ви їй розповіли усе?

– Вона здогадувалася про все. А десь на п’ятиріччя аварії в Оперному театрі нас збирали і по телевізору показували. Тоді вона точно дізналася, – згадує він з посмішкою, а потім серйозніше: – У нас цікаво вийшло: мій дід був сотником Залізної дивізії УНР, батько –  кулеметником Першої української дивізії «Галичина», а я виявився командиром роти дезактивації об’єктів Чорнобиля. Я не попав, слава Богу, в Афганістан, бо вважаю, що це була дурість. А як на моїй землі сталася аварія, то хто мав це все ліквідувати, як не чоловіки? Хто має зараз іти в АТО, як не чоловіки?

Зараз колишній командир роти очолює Миколаївську районну організацію «Союз Чорнобиль України». Останні два роки їхня організація відмовлялася від допомоги з районної ради на користь бійців АТО.

«Усі чорнобильці зібралися, і більшість сказала, що нам не треба цих виплат, ми якось переживемо – в країні триває війна», – підсумовує він.

Ми виходимо з «Пінгвіна». Я – до редакції, а він – у свою «чорнобильську» поліклініку, заради якої і приїхав сьогодні до Львова. На проспекті хлопець у чорному балахоні роздає рекламу кімнати жаху. Червоним по чорному: «Думаєш, ти – безстрашний? Прийди і перевір це!».

Дайва Кучинскайте

http://www.gazeta.lviv.ua/2016/04/25/lyudi-z-chervonoyi-knigi/


Немає коментарів:

Дописати коментар