Вклонімося тим, хто боровся із радіаційним лихом

Сумний був день 26 квітня 1986 року. Із повідомлень по радіо та в пресі ми та світова спільнота дізналися про страшну аварію в Прип’яті на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Новини були скупі, не давали повної інформації про техногенну катастрофу. 

Заради безпеки світу — жертвували життям і здоров’ям

Влада приховувала від людей масштаби радіоактивного забруднення, викидів в атмосферу десятків тонн радіоактивних елементів. Це був стронцій, цезій, уран. Як підрахували вчені-фізики, викиди були такі великі, що з них можна було б виготовити 100 атомних бомб, що свого часу скинули американці на Хіросіму та Нагасакі. Потужність кожної з них становила б 18—20 кілотонн.


Радіація чорною хусткою вкрила величезні території України, Білорусі, Росії та інших держав Європи. На ліквідацію аварії мобілізували десятки тисяч спеціалістів різних професій. Першими її ліквідаторами були працівники станції та пожежних частин. Більшість із них відійшли у вічність від смертельних доз опромінення.


Як показали заміри, рівень радіації в епіцентрі зруйнованого реактора становив 15—17 тисяч рентген на годину. На окремих шматках залізобетону, апаратури, кабелів він сягав 70—100 рентген на годину, на території біля зруйнованого реактора — 50—70 рентген на годину, а в кабінах навантажувачів, кранів, автомашин — до 15—20 рентген на годину. І в це атомне пекло ліквідатори пішли без належних засобів захисту. Скільки людей отримали опромінення і в яких дозах — ніхто не фіксував.

Після оцінки спеціалістами масштабів радіоактивного забруднення територій 27 квітня було прийняте рішення про відселення жителів Прип’яті. Після обіду цього ж дня автобусами, залізничним транспортом евакуювали понад 45 тисяч осіб в Іванківський, Поліський райони. Частина сімей виїхала до родин в інші області. Мешканці зі сльозами на очах залишали рідні домівки в надії, що згодом повернуться. Та цей час так і не настав. А усе майно, нажите важкою працею, було забруднене радіацією і не підлягало подальшому використанню.

Влада проводила певні заходи щодо зменшення перебування людей у зоні підвищеного радіаційного забруднення. Та цього було недостатньо. Ліквідатори працювали по дві-три зміни й отримували опромінення в рази більше від норми, встановленої дозиметристом. У санпропускниках катастрофічно не вистачало душових кабінок для змивання радіоактивного бруду. Одяг, в якому щодня працювали люди, змінювали раз на два-три місяці. Часто він “фонив” і його радіаційний фон перевищував допустимі норми. Не було й спеціальної апаратури, яка б визначала рівень радіації на тілі. Хоча на той час вона існувала. Її використовували ще в 60-х роках у закритому місті Челябінськ-40 на хімічному комбінаті “Маяк”, де 29 вересня 1957 року сталася аварія подібна до Чорнобильської.

До слова, навіть звичайний респіратор “Лепесток”, який захищає органи дихання від радіоактивного бруду, на ЧАЕС носили по три-чотири дні, тоді як він мав використовуватися не більше двох годин. В іншому випадку цей респіратор наповнюється радіоактивним пилом і перетворюється на своєрідний могильник, у якому захоронені радіоактивні відходи.

Першими із сусідніх держав, хто відгукнувся на допомогу в ліквідації аварії, була Федеративна Республіка Німеччина. На будівництво саркофагу керівництво ФРН протягом місяця без попередньої оплати надало три потужні крани “ДЕМАГ”, велику кількість бетононасосів. Без усього цього важко було б проводити бетонування території довкола зруйнованого реактора. Кранами управляли за допомогою телекамер, які часто від опромінення відмовлялися працювати. Тоді українські вчені модернізували дистанційне керування, захистивши його за допомогою свинцю.

Герої мусять нагадувати про подвиг державі

Основні ліквідаційні роботи в надзвичайно важких умовах ціною життя і здоров’я десятків тисяч ліквідаторів здійснили протягом 1986—1987 років. 30 листопада 1986 року був підписаний акт виконання робіт “Укриття”. То був подвиг тих, хто брав участь у реалізації проекту. Це — люди-легенди, герої.

Заслуговують того, аби згадати їх добрим словом, головний інженер управління Міністерства середнього машинобудування Л. В. Забіяка, наш земляк, керівник державної комісії з ліквідації аварії на ЧАЕС Б. Є. Щербина, міністр середнього машинобудування Є. П. Славський, академік В. О. Легасов, автор проекту “Укриття” В. О. Курносова, керівник штабу з ліквідації аварії О. М. Усанова та багато інших високопосадовців, які з перших днів ціною власного життя і здоров’я взяли на себе величезну відповідальність щодо ліквідації наслідків аварії. А ще були тисячі керівників нижчого рівня, інженерів, робітників, які долучилися до боротьби з радіаційним монстром.

Нині серед живих ліквідаторів на Тернопільщині залишилося 4063 особи, інвалідів різних груп — 440. На жаль, щороку 70—80 чорнобильців ідуть із життя. У 1991 році влада прийняла Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”. Частково цей закон захистив права ліквідаторів. Та з перших місяців його дії влада почала перекручувати окремі статті, скорочувати, міняти їх на вигоду собі. Оздоровлення, лікування ліквідаторів, забезпечення їх житлом майже не проводяться. Особливо зачепило людей питання пенсійного забезпечення. Не дочекавшись справедливості, вони пішли по судах і виграли їх. Попри те, рішення судів не виконується. Доплати ліквідаторам ІІ категорії до пенсії надають в розмірі 15 відсотків, а не 30%, відповідно до закону.

Хочеться згадати ліквідаторів, членів спілки “Союз Чорнобиль України”, які докладають багато сил та часу, аби розв’язати проблеми чорнобильців. Це голова обласної спілки О. Є. Харитонов, голова міської спілки В. І. Хомик, Б. О. Лисий, В. Ю. Чарторинський, О. С. Деркач, С. Я. Ващук, Ф. І. Вайдич, М. О. Михайлюк, Л. В. Поліщук, З. Й. Бицка, Н. Е. Дереновська, В. С. Кулявюк, Ю. І. Наумович, С. А. Грицай, Я. Є. Бігус, М. С. Капляр і багато інших порядних та доброчесних ліквідаторів.

Своїх зусиль, аби вплинути на зміни Чорнобильського закону, не пошкодували й ветерани ядерних випробувань Тернопільщини. Це члени обласного комітету: В. А. Липницький, П. О. Зігмунт, З. Т. Пастернак, Б. І. Корсун, М. А. Шкарупа, В. З. Кондратьєв, автор цих рядків. Перші троє пішли з життя торік. Із 132 зареєстрованих атомних солдатів в області залишилося лише 40.

Окрім підтримки держави, не менш цінною для ліквідаторів та їхніх родин у цей нелегкий час залишається людська шана та вдячність. Тож напередодні тридцятих сумних роковин Чорнобильської катастрофи вклонімося світлій пам’яті, мужності й подвигам тих, хто віддав життя і здоров’я у боротьбі з радіаційним лихом заради майбутнього наших дітей та внуків.

Ваш подвиг ніколи не забудуть

Цей вірш я присвячую побратимам-чорнобильцям, ветеранам ядерних випробувань, родинам, переселеним з міста Прип’яті в наш край.

Стежина пам’яті

Відходить вже в історію тридцятий рік
страшної катастрофи на Землі,
яка залишила
глибокі рани в кожному із нас,
принесла горе, біль і смуток
у цей квітневий час.
Горів четвертий блок,
земля диміла, ліс палав,
горіло все живе,
лиш наші ліквідатори в цей час
не думали про це.
Пусті хати, неначе ті могили,
у Прип’яті розорені стоять.
Колись у них щасливі люди жили —
Сьогодні на дверях замки висять.
Сидить бабуся дев’яноста років, плаче:
“Я звідси не поїду, бо старенька я.
Я все життя тут прожила,
тут і могила буде вже моя”.
І плакали, ще й зараз плачуть
батьки і матері,
бо сум і горе в хаті
ніколи не забудуть люди на Землі.
Згадай, Україно, і воскреси
ту світлу пам’ять про людей,
що у житті зазнали так багато,
багато горя і біди.
Посивіли, постаріли чорнобильці
у кожного своя доля і свій шлях широкий.
Той ще живе, інші давно пішли з життя.
Ваш подвиг, побратими, ніколи не забудуть
люди у віках на майбуття.
Чорнобиль-86, Челябінськ-40,
Семипалатинськ
Нова Земля і Тоцькі табори
у пам’яті людській нехай
як спомин будуть,
Нехай ніколи не повторяться вони.
Народе мій! В молитвах наших
низько голови схилім.
Ту світлу пам’ять про чорнобильців
в серцях навіки збережім.

Богдан ГАЗИЛИШИН

Вільне Життям.Тернопіль

Немає коментарів:

Дописати коментар