Обличчя, приховані респіратором: ліквідатори розповіли про перший тиждень після катастрофи

У пам’яті тих, хто жив в зоні ЧАЕС, а також всіх тих, хто приймав участь у ліквідації наслідків аварії, у душі залишився глибокий слід, а на обличчях – смуток на все життя. На світлинах сотні облич тих, хто допомагав долати наслідки аварії. Декого не впізнати – обличчя закрите респіратором, постать закутана в «атомний одяг» — костюм зі свинцевими пластинами. Багатьох уже немає в живих, але ціною життя і здоров’я, вони боролись з невидимим ворогом, що змінив долі мільйонів людей 

Ольга Назаренко – санітарний лікар Чорнобильської районної санепідстанції, про аварію на Чорнобильській атомній електростанції говорить, що вже пройшло 30 років, але спогадів залишилось багато і вони напівгіркі.

— Ранок 26 квітня 1986 року був чудовим. Прокинулось білокам’яне місто Прип’ять (60 тисяч населення) і почало своє жваве життя – діти йшли до школи, на дитячих майданчиках гралась малеча, кипіла вулична торгівля. Всім хотілось на свіже повітря. Але ніхто не попередив про страшну небезпеку, яка була зовсім поруч – усього за 3 кілометри, — згадує Ольга Миколаївна. — Прокинулось і моє рідне містечко Чорнобиль, яке розташоване за 14 кілометрів від палаючого реактору. Ми почули від сусідів, що на ЧАЕС сталась серйозна аварія, але радіо мовчало, ніяких повідомлень не було. Ми спілкувались із сусідами, не знали, що робити, але не могли розійтись, бо всі відчували, що наша зустріч – остання. Ніхто не знав, куди кого доля закине. Мене із сім’єю, як переселенця із Чорнобильської зони, вона привела до Миргорода.

Чорнобильська райсанепідстанція, де я постійно працювала, проводила дозиметричний контроль повітря, відбирала проби зовнішнього середовища на радіоактивне забруднення, які передавали до Києва. Кожен день я і мої колеги працювали в 10-ти кілометровій зоні аварії. І лише через тиждень нас евакуювали. Ми залишили назавжди свою малу Батьківщину. Чудові місця перетворились у мертву зону. Все це ще досі боляче ятрить душу і нагадує нам про те, що все залежить від нашої праці, від нашого ставлення до справи. Де б людина не працювала, вона має трудитись сумлінно, бути до кінця чесною, вірною своєму обов’язку. Тільки за цієї умови стануть неможливими такі трагедії, як Чорнобильська.

«Евакуацію провели запізно» 

Андрій Верещака — учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС І категорії, лікар-епідеміолог Кременчуцької міської санепідстанції, капітан медичної служби, працював у зоні відчуження в складі 242 окремого медичного батальйону 25-ї гвардійської мотострілкової дивізії ім. В.І. Чапаєва. Медсанбат дислокувався у школі-інтернаті в селі Ільївці. Звідти було видно смугасту трубу напівзруйнованої атомної електростанції.

— Ми працювали над тим, щоб попередити спалахи кишкових та інших інфекційних хвороб серед військовослужбовців. Температура повітря сягала до +35°С, а зберігати м’ясо-молочні та інші продукти не було де.

Військові у білих халатах мали завдання не тільки зменшувати негативний вплив радіації на особовий склад, а й недопустити інші ризики в плані санітарно-епідемічного забезпечення. Безперечно, ці події наклали глибокий відбиток не лише на здоров’я, але й на свідомість ліквідаторів: життя почали ділити на дві частини – до і після аварії. Кидаючи людей в атомне пекло, тодішня влада обіцяла усілякі привілеї та пільги, нам говорили, що після закінчення ліквідаційних робіт, чорнобильцям воздасться з повна за все. Але пільги з кожним роком зменшуються, а здоров’я навпаки – погіршується. Але Чорнобиль не змінив мого характеру, моїх почуттів, моїх звичок, зрештою світогляд: яким я був, таким і залишився, — говорить Андрій Олександрович.

— Як спеціаліст цього напрямку, скажу, що аналіз результатів ліквідації аварії показав, що евакуацію населення було проведено запізно: більше, ніж за 12 годин з Прип’яті. Із значним запізненням після аварії була організована йодна профілактика населення: більше, ніж через тиждень у м. Києві, а в деяких містах вона взагалі не проводилась. Також не вистачало засобів особистого захисту. Ніхто не отримав карту обліку доз опромінення, — поділився своїми спогадами Олександр Загорулько, завідуючий радіологічним відділом ДУ «Полтавський обласний лабораторний центр Держсанепідслужби України». 30 років тому у званні старшого лейтенанта на посаді помічника начальника медичної служби Лубенської мотострілецької дивізії з 1 червня 1986 року майже сто днів приймав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС.

— Усі були мовчазні, зосереджені. Не було паніки, невдоволення чи скандалів, тільки в очах людей можна було побачити відчай, тугу за домівками і безмовну надію на допомогу. Велика кількість військових навіювала атмосферу військового стану. Над нашими головами майже безперервно пролітали військові гелікоптери у напрямку атомної електростанції, потім назад. Стояв неймовірний гул. Усе це просто гнітило і нас, і людей, яких евакуйовували, — згадує Наталія Кузьмінова, помічник епідеміолога Лубенської районної санепідстанції. 3 травня 1986 року вона, у складі фахівців Лубенської центральної районної лікарні, як дозиметрист відбула до Бородянського району Київської області. Радіаційний фон, де вони зупинились, перевищував природний рівень у десятки разів. — Бачили школярів, яких виводили для зустрічі поважних урядовців з Москви. А вони мали бути, як мінімум, у приміщеннях! Працювали цілодобово, їли дуже мало, по-перше, по причині страшенної зайнятості, по-друге, розуміли, що місцеві продукти, особливо молоко, яке нам пропонували, були забруднені. Засоби особистого захисту нам видали лише в кінці відрядження. Через 30 років Чорнобиль постійно з нами і не тільки в пам’яті та проблемах, які не вирішені до цього часу, а й у наших хворобах.

Олеся ТОРСЬКА


http://podii.com.ua/news/oblychchya-pryhovani-respiratorom-likvidatory-rozpovily-pro-pershyy-tyzhden-pislya-katastrofy


Немає коментарів:

Дописати коментар