Виконання рішення суду є невід’ємною частиною ефективного правосуддя

Завдання будь-якого з видів судочинства, що існують в Україні, розкриваються у процесуальних кодексах через здійснення судами у процесі розгляду підвідомчих спорів функції захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, юридичних осіб та державних інтересів. Отже, найістотнішою цінністю судового процесу є його результат, який має проявитись у реальному впливі справедливого присуду на статус осіб у спірних правовідносинах через принцип обов'язковості рішення суду, який закріплений у статті 129 Конституції України.

Якщо захист інтересів держави може бути забезпечений через застосування досить широкого кола механізмів публічно-примусового впливу на особу, для самої особи, як правило, залишається лише визначений у законодавстві порядок виконавчого провадження при зверненні рішення суду до примусового чи добровільного виконання судового рішення.  

Виконання судового рішення є кінцевою стадією судового захисту. За загальним правилом обов’язковими до виконання є судові рішення, що набрали законної сили. В адміністративному судочинстві судові рішення набирають законної сили за правилами статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Якщо суд у випадках, визначених статтею 256 КАС України, допустив негайне виконання постанови, то така постанова є обов'язковою для виконання вже до набрання нею законної сили.

Постанова або ухвала суду, що набрали законної сили, підлягають виконанню на всій території України. Варто зазначити, що вони є обов’язковими для виконання і за межами України, якщо особи, які беруть участь у справі, знаходяться там. Обов’язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства.

Рішення суду може бути виконано як в добровільному, так і в примусовому порядку.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Водночас, як свідчить практика, діяльність державної виконавчої служби з виконання рішень судів є незадовільною, що зумовлює зниження авторитету судової влади.

Незабезпечення своєчасного і належного виконання судових рішень є однією з найбільш актуальних проблем у сфері судочинства, які потребують нагального вирішення. Саме це питання порушується в більшості скарг проти України, що надходять до Європейського суду з прав людини. Найбільш резонансне – пілотне рішення у справі «Іванов проти України», в якому Європейський суд з прав людини визнав надмірною затримку у виплаті грошової компенсації строком один рік і чотири місяці.  

Даним рішенням Європейського суду також визнано, що саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, відповідно виконувались. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або чи держаних органів, та несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

Виконання судових рішень, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, розглядається, як невід’ємна частина судового розгляду. Європейський суд неодноразово доходив висновку про те, що право на захист інтересів не мало б сенсу у разі допущення правовою системою держави залишення невиконаним остаточного, обов’язкового судового рішення.

Отже, невиконання судових рішень негативно впливає на авторитет судової влади, оскільки в цьому разі не досягається кінцева мета правосуддя – захист інтересів громадян і реальне поновлення їхніх порушених прав.

Проблема невиконання судових рішень не лише українська проблема. Вивчаючи позитивний досвід провідних країн світу, варто виділити певні особливості виконавчого провадження. В цілому воно наділене низкою спільних рис.

Судові виконавці багатьох країн не є державними службовцями. Це приватні особи, що здобули необхідну освіту, склали низку іспитів та отримали ліцензію. Координацію, організацію роботи та контроль за діяльністю таких судових виконавців здійснюють органи самоврядування або органи державної влади.

Наприклад, судовий виконавець у Франції − приватна особа, яка здійснює повноваження з примусового виконання рішень судів за ліцензією. Його правовий статус поєднує в собі ознаки державного службовця та приватного підприємця. Це юрист з вищою освітою, що пройшов дворічне стажування в конторі практикуючого судового виконавця, та склав державні іспити. Після цього прокуратура відповідного територіального округу та Департаментська  палата готують висновок щодо придатності претендента. Судові виконавці призначаються на посаду наказом Міністра юстиції Франції, а дисциплінарно підпорядковуються прокурорам Республіки.

У Німеччині порядок виконавчого провадження регулюється Цивільно-процесуальним кодексом. Виконання рішень здійснюється в тому муніципальному суді, на території якого необхідно провести виконавчі дії. Безпосередньо виконавче провадження здійснюють реєстратори цього суду, що повноважні діяти на підставі спеціального сертифікату, який надає право виконувати рішення суду.

Унікальність виконавчого провадження Швеції визначається наявністю Виконавчого Кодексу, який розрізняє справи з примусового виконання рішень публічного та приватного характеру. Місцем виконання рішення є суд, на території якого мешкає боржник. У спорах стосовно нерухомості виконання рішення здійснює суд, на території якого перебуває це майно.

З метою регулювання порядку примусового виконання рішень судів та інших органів у Сполучених Штатах Америки діють Федеральні правила судочинства. Втім кожен конкретний штат має власні правила, тому питання щодо визнання та виконання на території штату рішення іншого штату провадиться у позовному порядку.

Примусове виконання рішень судів та інших органів в США можуть здійснювати такі органи, як Федеральна служба Маршалів (провадить примусове виконання переважно за рішеннями судів федеральної ланки або (за дорученням суду) інші особливо складні та важливі рішення; Служба шерифів (покликана здійснювати примусове виконання за більшістю рішень судів штатів); Служба судових виконавців окружної судової ради (здійснює здебільшого адміністративні функції і виконує окремі категорії рішень) та Агенції по стягненню (недержавні агенції, що здійснюють неформальний тиск на боржника, шляхом письмових звернення до останнього стосовно початку правових дій проти боржника).

Необхідно наголосити, що на органи державної влади, їх службових та посадових осіб безпосередньо покладено обов’язок безумовного дотримання законів, а судові рішення, у свою чергу, мають силу закону та підлягають негайному виконанню без будь-якого примусу.

Водночас невиконання рішення суду, що набуло сили закону, негативно характеризує орган державної влади перед суспільством, порушує охоронюваний законом інтерес та має тягти за собою відповідальність. Законодавством, звичайно, передбачена певна відповідальність за невиконання судових рішень, та, судячи з практики, ефективність таких заходів не висока. Аналіз законодавства провідних країн Європи дає підстави стверджувати, що посилення відповідальності за необґрунтоване затягування виконання судових рішень є дієвим способом гарантування виконання цих рішень.

Своєчасне виконання судових рішень є наріжним каменем сучасного судочинства. На жаль, на сьогодні стала звичайною практика, коли від моменту порушення законних прав й інтересів особи та до виконання рішення суду, тобто їх фактичного відновлення, може минути навіть декілька років

Тому вирішення проблеми виконання рішення суду як невід’ємної складової  ефективного правосуддя  направлено на підвищення рівня захисту прав осіб та зростання довіри громадян як до судової влади, так і до держави в цілому.

Немає коментарів:

Дописати коментар